Віва, Україно!

Даруй нам, Боже, більше сили,
А ще, щоб трошечки везло.
Я вже забув про 0:4,
І чотирнадцяте число.

І хто такий Фернандо Торрес.
Як на заміну біг Рауль…
Про 0:4 не говорим,
Говорим про 4:0.

Назад прокрутимо касету,
Бо в цьому є важлива роль.
Згадаєм, що сказав Пакетта,
Що Україна – повний ноль.

І що вони нас розкатають,
Що пару нам “сухих” заб’ють,
Що в них верблюди краще грають,
І значно менше воду п’ють.

Можливо, він напився нафти,
І не надав ваги словам,
Та “за базар” відповідати
Прийшлось арабським пацанам!

Славетний Гамбург, класний вечір.
На градуснику – двадцять три.
Легенький дощ упав на плечі,
І всі умови є для гри.

Як сон страшний – іспанське горе –
Розсіявся і відлетів.
І грає жовто-синє море
Найкращих в світі глядачів.

Шановні друзі, ми – родина,
Соборних світлих земляків,
І “Ще не вмерла Україна”
Співали всі – й Донецьк, і Львів.

Співав травмований Єзерський:
“Ми козаки – доведемо!”
Не знав слова один Свідерський,
Йому ми текст передамо.

І от свисток, овацій злива,
І починається футбол.
Щоб ти нам завжди був щасливий,
Шановний класний Грехем Полл!

Арбітр перший був ніякий,
І я ловив один момент.
Всі кажуть, що судив Буссака,
Але судив як Педерсен!

А тут засновниця футболу –
Забави справжніх мужиків.
Ми дякуємо Грему Поллу
За те, що зайве не свистів!

Та вже на третій славно свиснув
І зразу показав на центр,
Бо Русол мяч туди протиснув,
Де у араба євро-цент.

І вся країна застогнала,
Забулася від всіх турбот.
Політики, якби ви знали,
Що так об’єднує народ!

Минули перші півгодини,
Забувся вже казковий старт,
Атакували, не забили,
І вже подумалось: не фарт!

Вже скільки в воротарській зоні,
Усім захисникам назло,
Літав і пролітав Воронін,
О-о-отак літав, та не везло!

Та в другім матчі, слава Богу,
Шановний метр Олег Блохін
Реброва випустив Серьогу,
Цей все вирішує один.

Хоч з тридцять метрів! Не губився,
В дев’ятку мячика поклав.
Тоді за голову схопився:
“Оце я так не кисло дав!”

Араби дружно хитрували,
Валилися немов мішки,
Й за симуляцію збирали
Гарненькі жовтенькі картки.

Знов розвалилась оборона.
Під дальню штангу мяч летів.
І вкотре пробивав Ворона,
І вкотре знову не забив!

Та землю гриз, літав, старався,
Газон в підкатах виривав,
На сто відсотків викладався
І всіх до бою закликав!

Та тут підкралася перерва,
Народ пішов на пивопой,
І всі подумали: “Як Шева?
Що відчуває наш герой?”

Чи залишилось щось в героя,
Бо ми такий народ хоч плач:
З героя робимо ізгоя
Лиш за один провальний матч!

Та знову свиснув Полл щосили,
Калініченко пас віддав,
І виросли у Шеви крила,
Як головою пробивав!

Мабрук сльозами умивався,
Бо гол – маленьке диво з див,
І Шева знов на трон піднявся,
І весь народ його простив.

Ще потім цар Андрій Шевченко,
По-царськи щедрий молодець,
Вернув боржок Калініченку.
4:0. І це кінець!

Скакав Воронін із Ребровим,
Чигринський із Тимощуком,
Блохін обнявся з Кузнєцовим,
І, мабуть, Кучма з Кравчуком.

А ще Мілевський із Яценком,
Весь персонал на ноги встав,
Всміхнувся Федоров гарненько,
Він теж сюди ноги доклав.

Народ підтримував Шевченка,
Радів за наших цілий світ,
І хто такий Калініченко,
Цікавився “Реал” Мадрид.

І Воробей, і Бєлік – в свято!
Щасливо посміхався Шуст,
Ващук, Назаренко і П’ятов.
Слова вітаннь злітали з вуст.

Щось танцювали Баль і Альтман,
Шелаєв, Гусін і Ротань.
Шовковський йшов немов отаман,
І стільки радості й братань.

Динамівці – Несмачний, Гусєв,
Свідерський – славний “Арсенал”,
Отці й сини в святому дусі,
Що нас в один народ з’єднав.

Обійми, плач, стискались руки,
Прогнози всі про майбуття.
Стирав сльозу Григорій Суркіс,
Що йшов до цього вся

Ще не опущено завісу,
Не вирішено впертих справ,
Попереду ще гра з Тунісом.
Там або пан, або пропав!

Отож допоможи нам, Боже,
Пройти тернистий перший шлях,
А ми – серцями допоможем
На мундіалівських полях.

На тисячах міських майданів,
Підтримкою від перемог,
Мільйонами біля екранів,
І нашим пульсом, в унісон.

І просим: Господи єдиний,
Не срібла й злата, а тепла!!!
Хай лине “Віва, Україна!”
І ще й девятого числа!

Фото по темі: Україна – Туніс 1:0! (23 червня 2006)

  • Ольга

    Чудовий вірш, просто радісний крик душі. Я не дуже юна жінка, 48 років, футболом не цікавлюся, але дивилася всі матчі, де грали наші, просто з почуття патріотизму. Від телевізора не могла відірватися, навіть дещо почала розуміти. Ну то й що, що вони програли італійцям.Хіба ми взагалі сподівалися, що наша команда буде у вісімці найсильніших команд планети!